OlexndrK314159v

ГРІМ НАД КОДАКОМ
I. Твердиня неволі
На скелі дикій, де реве поріг,
Кодак піднявся — кам’яний бастіон.
Він шлях козацький перетяти міг,
Замкнувши волю у залізний сон.
Чужі знамена, вишкір злих гармат,
Польська залога стереже степи...
Але не знав вельможний супостат:
Вже Сулима іде — ламати ланцюги.
II. Нічний наступ
Сплять пороги... Та не спить Сулима.
Чорна ніч розлилась, як смола.
За плечима — сила незрима,
В серці — лють, що в неволі зросла.
Не йшли — повзли, мов гадюки у травах,
Не дихали — пили туман густий.
Аж раптом — спалах! У вогняних загравах
Здригнувся Кодак, замок золотий.
III. Бій за волю
Полетіли шкереберть гармати,
Затріщали дубові врата.
Це Сулима прийшов рахувати,
Скільки крові та твердь проковтла!
Короткий свист — і злетіли гаки,
Мов соколи, на стіни знялись люди.
Здригнулись ляхи, впали вояки,
Бо смерть прийшла, звідки не ждали, всюди.
IV. Попіл імперії
Він стояв на руїнах, як месник,
Золота медаль — сонце в диму.
Він для волі — живий благовісник,
Що розірве і вічність, і тьму.
«Будуй, ляше, хоч стіни до неба,
Хоч заковуй у крицю поріг —
Козаку тільки неба і треба,
Щоб він волю свою уберіг!»
V. Відлуння віків
Загуло, загуло понад Лугом,
Покотилось луною в степи:
Сулима пройшов Кодаком-плугом —
І розсипались в прах ланцюги.
Тільки хвиля дніпрова холодна
Миє скелі від попелу й зла...
Так гартувалась душа народна,
Так безсмертна звитяга зійшла.
ЕПІЛОГ: СПАДКОЄМЦІ ГРОМУ
Минули століття… Та небо те саме.
Дніпро все так само до моря біжить.
Але над нами, синами сучасними,
Сулимова тінь неспокійно стоїть.
Змінилися назви, змінились гармати,
Та знову зі сходу — загарбницький дим.
І знову нам доводиться стіни валити,
Щоб край залишався навік молодим.
Сьогоднішні лицарі — в пікселі, в сталі,
Тримають свій Кодак на власних плечах.
У кожному серці — вогні магістральні,
Що випалять підлість, і темінь, і страх.
Не золотом міряна наша відвага,
А вірністю землі, де лежать прабатьки.
В руках — не шаблюка, а правди присяга,
І дух Сулими — крізь пекельні вогні.
Ми — іскри того ж неземного багаття,
Що Кодак палило в нічній тишині.
Ми — волі святої сестри і браття,
Гартовані в горі, в священній війні.
І поки стоять над порогом герої,
Поки за плечима — і віра, і рід,
Не буде на світі такої сили-зброї,
Що зможе впокорити козацький наш хід!
Бо щастя — це мить, що в бою загартована,
Це воля, яку не віддамо нікому.
Вона Сулимою колись подарована —
І ми її нині приносимо дому.
...Ну друзі, графіки потім..?
$BNB

«Сьогодні за вікном не просто сніг — це тиша, що намагається втамувати біль. Коли світ навколо здригається від луни війни, так важко дозволити собі думати про світло... про мирні дні, що здаються тепер казкою з минулого життя. Ми всі стали самотніми островами, що пливуть у морі власного болю, кожен у своєму човні, кожен під своїм небом.
Та саме в цьому заціпенінні, коли думка шукає тихих берегів, ми раптом відчуваємо: життя не зупинилось. Воно просто змінило форму. Тепер наша надія — не в голосних словах, а в ледь помітних фракталах кохання, у теплі, яке ми бережемо одне для одного попри холодний блиск блокчейнів та застиглі графіки долі.
— жити, понад усе. Будувати свій храм там, де інші бачать лише руїни. І нехай цей сонет стане ковтком того самого червоного вина, що зігріває душу в найтемнішу ніч, нагадуючи: Ми тримаємось за світло...»

Фрактали кохання

Схилились графіки... мов віти дивних трав.
Монетні розсипи — як шлях зірок в блокчейні.
А за вікном... сніжинок біла зграя,
В гонитві цифр — вогонь свій не втрачає.

Там, у світах, де квітнуть диво-квіти...
Де кожен той фрактал — кохання знак,
Ми вчимося... простою надією жити,
Розсіюючи сум і нічний мрак.

Нехай навколо — холод і роздори...
Ми збудуєм власний, світлий храм,
Де почуття долають всі затори.

Бо в цифрах, що летять, неначе спалах,
Кохання — це єдина вірна міра...
Що зігріває нас у цих фіналах.
$BNB